Спогади про Бориса Леонтійовича
10 березня 2021 року минуло 40 днів, як пішов із життя Коломіченко Борис Леонтійович.
Йому було 75. Втрачати завжди тяжко. Не стало напрочуд світлої, доброї, інтелігентної людини, яка вміла дарувати всім оточуючим світлі відчуття життя.
Повен сил і бажань «сіяти розумне, добре, вічне» приїхав у 1969 році в наш край молодий спеціаліст. Кар’єра вчителя фізики розпочалася в Дивізійській середній школі. В 1970 році його призвали в армію, звідки він повернувся змужнілим, дорослим із невтраченим прагненням присвятити своє життя вчительській справі – улюбленій фізиці. З 1971 року працював завучем та вчителем фізики в Нерушайській восьмирічній школі, де швидко завоював любов та повагу вихованців. Його уроки були насичені різноманітними експериментами, пошуком наукових відкриттів, примушували дітей мислити нестандартно. Фізика стала улюбленим предметом старшокласників. Діти буквально бігали за вчителем.
Тут, в Нерушайській школі, він зустрів свою першу і єдину любов – Ніну Степанівну. Не було романтичних зустрічей, пропозицій руки і серця на вершині гори чи на урвищі над океаном …, а побачив волошкові очі повні кохання і зрозумів – це на все життя. І 49 років завжди разом. Вони пронесли взаємні почуття ніжності і любові через роки – і в радості, і в горі, і в успіхах, і в розчаруваннях – все на двох.
А в школі працювалося весело, була взаємна підтримка.
Безмежна любов до Бога, співчуття і повага до людей, відповідальне служіння справі, трепетна турбота про сім’ю і дітей лягли в основу його повсякденних клопотів.
Та все це прийшло не відразу.
Правда життя була головною віхою переконань його бунтівної душі. За освітою фізик, він постійно відчував у своїй роботі якийсь вакуум: відсутність зв’язку фізичних явищ в природі з вищим розумом, що управляє цими процесами.
Набожні батьки, зайняті тяжкою фізичною працею (батько Леонід Іванович – зв’язковий телефонних ліній, мати Клавдія Михайлівна – свинарка на фермі, обоє нагороджені орденами Трудового Червоного Прапора), прищепили йому любов до Бога, та не могли дати основ теологічних знань.
Навчання та становлення учителя випали на ті роки, коли руйнувалися храми, скидалися хрести з куполів. Тому свої релігійні переконання члену комуністичної партії доводилося приховувати, а іноді відстоювати в приватних бесідах.
Та йому пощастило побачити і відродження православ’я, відновлення церкви, а головне – душ людських, і він брав у цьому безпосередню участь.
Світло віри запалало в душі через пошуки, роздуми з раннього ранку до пізньої ночі. Не останню роль відіграли й погляди великих фізиків: Г. Галілея, І. Ньютона, Д. Джоуля, Б. Паскаля, М. Ломоносова та інших глибоко віруючих вчених.
Все ставало на свої місця.
В 1974 році досягнення творчого та перспективного вчителя помітили в райкомі та запропонували роботу в районному відділі народної освіти на посаді інспектора шкіл. Тут з’явилася можливість реалізувати себе вповні. Він завойовує авторитет неординарним підходом до втілення ідей тих років – створення школи майбутнього – школи з профільним навчанням, спортивним комплексом.
Над проєктом працювали разом з колегою Галкою В.П., ще одним молодим інспектором. Сумувати було ніколи. Його чекали в школах, з ним радилися. Чим жила школа, він дуже добре знав, бо продовжував вчителювати. Як і в Нерушаї, дітям до душі педагог з неординарним мисленням.
В районі дібралася команда директорів, бажаючих насправді втілити в життя ідею шкільної реформи. Вони з радістю приймали нові, реальні та актуальні ідеї інспектора, який і вподальшому допомагав втілювати їх в життя.
Своїми спогадами про Бориса Леонтійовича, як про людину і спеціаліста, поділилися ті, хто з ним працював.
Сидоренко В.С. – завідуючий РВНО 1984-2004 років, Заслужений працівник освіти України: «Борис Леонтійович – одна з найяскравіших постатей в освіті 80-их років Татарбунарщини. Вирізнявся великою працездатністю, результативністю роботи. Це був високоерудований працівник, компетентний, вихований. Нам разом легко працювалося. Я не соромився радитись з ним і отримував кваліфіковану допомогу. Погоджуюсь з думкою директорів. Це був кращий інспектор, якого я знав».
Галка В.П. – інспектор шкіл 1978-1981 років: «Бориса знав по інституту ім. Ушинського, закінчували один факультет, працювали разом чотири роки. Надзвичайно вимогливий до себе і доброзичливий до інших. Будь-яку роботу виконував охоче, доводив до результативного кінця. Під час фронтальних перевірок шкіл допомагав негайно усунути недоліки. Щирий, відвертий, надійний».
Курдулян С.М. – директор Струмківської середньої школи: «Надзвичайно делікатна людина. Допомагав у координуванні діяльності колективу, надійний помічник. На недоліки вказував доброзичливо. Слово не розходилось з ділом. Як голова профкому своєчасно реагував на звернення вчителів».
Попов М.П. – директор шкіл в 1983-2008 роках: «Знав Бориса Леонтійовича з 1983 року на початку своєї діяльності на посаді директора Глибокської середньої школи. Відчував всебічну підтримку і допомогу з будь-яких питань. Він був дуже скрупульозний, приймаючи звіти. Будучи директором Татарбунарського НВК «Школа-гімназія», часто вступав з ним у дискусії щодо впровадження в навчальний процес інноваційних технологій та створення одного з перших в Україні навчально-виховних комплексів, що робить школу конкурентоспроможною на ринку освітніх послуг. Ці розмови зближували, сприяли підвищенню моєї творчої активності. Незважаючи на вік, він був інспектором нового покоління».
Носуленко В.М. – директор Білоліської середньої школи: «Людяний, надзвичайно добрий, духовно багатий, високопрофесійний. Таку людину знала і поважала. Довгий час співпрацювала. Отримувала цінні поради по роботі, із задоволенням спілкувалася. Таким був і запам’ятався мені Борис Леонтійович.»
Сукманська Р.Є. – директор Струмківського НВК: «Людина з великої літери. Чудовий педагог. Професіонал. Чуйний, доброзичливий, завжди можна було звернутись по допомогу. Співчутливий до чужого горя. Духовно багатий. Користувався повагою серед вчителів. Співчуваю сім’ї та близьким».
Вихристюк О.В. – директор Кочкуваткої школи 2002-2005 роки: «Борис Леонтійович нас (на той час молодих, неуважних, замріяних) ніколи не повчав словами, він власним прикладом показував, як треба працювати, жити… Він любив роботу, любив людей з якими працював, дітей яких навчав, батьків. Для мене образ Бориса Леонтійовича ототожнюється із словом ЛЮБОВ .»
Можна було б ще продовжувати спогади директорів, але «…иных уж нет, а те далече».
Досягнувши пенсійного віку, Борис Леонтійович працював вчителем фізики в Татарбунарському НВК. Його методи і сьогодні можна вважати найсучаснішими, найбільш діючими. Поєднання професіоналізму з умінням знайти для будь-якого учня слова підтримки і віри в себе викликали в дітей бажання вчитися, підвищували їх самооцінку.
Очевидці засвідчують, що не було такої задачі, яку б він не розв’язав!
До нього зверталися при написанні дипломних робіт, при підготовці до вступу до вищих навчальних закладів, і він консультував безкоштовно!
У своїй сім’ї він був головним, і це мало велике значення. Православна віра стала для всієї сім’ї сенсом життя, серцевиною їх існування. Це було насправді так.
В нелегких 90-их роках вони зробили свій вбір – стали за віру, вчилися бути відвертими, люблячими людьми, зміцнювались в подружньому житті, батьківстві, материнстві.
За словами людей, які знали Бориса, він ніколи нікого не осудив і ні на що не скаржився.
Настільними книгами, окрім професійних, стали духовні, цитати з яких були скрізь. Головне, чого досягли Борис і Ніна – це спільні погляди з дітьми, їх воцерковлення, сина Сергія і дочки Людмили. Під час спілкування з будь-ким із сім’ї відчувається, що вони тут і зараз наповнюють любов’ю слова, які вимовляють, справи, які роблять.
Маленький будиночок у дворі, де кожен куточок незвичайний, зведений з любов’ю їх руками. Борис багато працював у своєму саду, доглядав за кожним кущем, кожним деревом. Він дуже любив час, коли квітнуть вишні, яблуні, достигає виноград. Вечорам вони з Ніною сиділи на ґанку, прислухаючись до шуму дощу, звуків стихаючого міста. Спів птахів під час сходу сонця був часом їх пробудження.
32 роки прослужив справі народної освіти Коломіченко Борис Леонтійович на посадах вчителя, інспектора шкіл, завідуючого методичним кабінетом, голови профспілки вчителів району.
На всіх посадах помітно було головний принцип: роби, як треба, і будь що буде.
Коломіченко Борис Леонтійович, вчитель вищої категорії, відмінник народної освіти України, неодноразово нагороджений грамотами Міністерства освіти і науки України, Департаменту освіти і науки, районного відділу освіти.
Безкорислива, благородна, прекрасна серцем і душею людина – таким Ви залишитесь в нашій пам’яті.
З любов’ю та повагою
до Бориса Леонтійовича
колеги-освітяни